• Digital Humanities and Cultural Heritage
• 2017-2021close
• Publications close
• Russian close

The article notes the importance of using interdisciplinary connections in school literary education. In particular, tasks involving an interdisciplinary approach to the study of lyrics are offered Yesenin. В статье отмечается важность использования межпредметных связей в школьном литературном образовании. В частности, предлагаются задания, предполагающие межпредметный подход при изучении лирики С. Есенина.

The article is devoted to the interpretation of the activities and intellectual heritage of the famous orientalist, publicist and valet de chambre of the imperial court – prince E.E. Ukhtomskiy – within the framework of the colonial and anti-colonial approaches. The text makes an attempt to consider the phenomenon of “orientalism” in Russian public opinion at the end of the XIXth – beginning of the XXth centuries. On the basis of documentary materials from the Russian State Historical Archives and the State Archives of the Russian Federation, as well as the latest historiography of the issue, the author embeds “orientalism” into the intellectual context of the timeline and defines the borders of this socio-political opinion between “colonial” and “anti-colonial” discourses. In order to avoid a scattered understanding of the terms “colonialism” and “anti-colonialism” so often mentioned in the historiography of the humanities, the author gives them his own definitions, within which the analysis of biographical, scientific and literary narratives is carried out. The methodology of the work covers the approaches of intellectual history, biography, and the classical practice of source criticism. By analyzing the early youth manuscripts of Prince E.E. Ukhtomskiy and the study of the “sea voyage myth” of the family of the Ukhtomskiy princes, the author tries to identify the origins of the ideological attitudes of the future orientalist and publicist. A separate plot “Nicholas II and Prince E.E. Ukhtomskiy” is investigated in context of the correspondence, available in the personal found of the prince (RSHA. F. 1072). Among the main conclusions – the idea that it is impossible to accurately determine the prince’s view tending to the rise of Asian culture as unambiguously “anti-colonial”, since E.E. Ukhtomskiy as an intellectual could not move away from the main myth cementing the European civilizational landscape – the idea of the intellectual, political, economic superiority of the “white man” over the rest of the world. Transmitting an opposite discourse in his writings, Ukhtomskiy failed to convince the emperor and the public of the truth of his studies. The cooling in relationship between the main ideologist of “orientalism” and the monarch in 1900 and the Russo-Japanese War only consolidated the exotic status of “Asian fads” at court, which until the end of the days of the monarchy manifested itself in close interaction of the imperial family with the Tibetan doctor P.A. Badmaev. Статья посвящена интерпретации деятельности и интеллектуального наследия известного ориенталиста, публициста и камер-юнкера императорского двора князя Э.Э. Ухтомского в рамках колониального и антиколониального подходов. В тексте производится попытка рассмотреть феномен “восточничества” в русской общественной мысли конца XIX – начала XX вв. На основе документальных материалов Российского государственного исторического архива и Государственного архива Российской Федерации, а также новейшей историографии вопроса автор встраивает “восточничество” в интеллектуальный контекст эпохи и определяет границы данного общественно-политического мировоззрения между колониальным и антиколониальным дискурсами. Во избежание разрозненного представления о столь часто употребляемых в историографии гуманитарных наук терминах “колониализм” и “антиколониализм” автор даёт им собственные определения, в рамках которых и производится анализ биографического, научного и литературного нарративов. Методологический аппарат работы охватывает подходы интеллектуальной истории, биографики и собственно классические практики источниковедческой критики. С помощью анализа ранних юношеских рукописей князя Э.Э. Ухтомского и изучения “мифа морского путешествия”, бытовавшего в семье князей Ухтомских, автор пытается обозначить истоки мировоззренческих установок будущего востоковеда и публициста. Отдельный сюжет “Николай II и князь Э.Э. Ухтомский” исследуется в свете имеющейся в личном фонде князя корреспонденции (РГИА. Ф. 1072). Среди основных выводов – мысль о том, что невозможно с точностью определить тяготеющее к возвышению азиатской культуры мировоззрение князя как однозначно антиколониальное, поскольку сам Э.Э. Ухтомский как интеллектуал не мог отстраниться от главного мифа, цементирующего европейский цивилизационный ландшафт – идеи об интеллектуальном, политическом и экономическом превосходстве “белого человека” над остальным миром. Транслировав противоположный по смыслу дискурс в своих сочинениях, Э.Э. Ухтомский не убедил императора и общественность в истинности своей концепции. Охлаждение отношений между главным идеологом “восточничества” и монархом в начале 1900-х гг. и последующая Русско-японская война только закрепили при дворе экзотический статус “азиатских причуд”, до конца дней монархии проявлявшийся в тесном взаимодействии императорской семьи с тибетским лекарем П.А. Бадмаевым. Bu makalede, ünlü şarkiyatçı, muharrir ve imparatorluk sarayı hizmetkârı (kamer-yunker) Knyaz E. E. Uhtomskiy'in faaliyetleri ve onun fikrî mirasının kolonyalizm/sömürgecilik ve anti-kolonyalizm/sömürgecilik karşıtı yaklaşımlar çerçevesindeki izahı ele alınmaktadır. Metin, XIX. yüzyılın sonu ve XX. yüzyılın başlarında Rus toplum hafızasındaki “Doğuculuk/Doğu politikası” olgusunu değerlendirmeye çalışmaktadır. Yazar, Rusya Devlet Tarih Arşivi ve Rusya Federasyonu Devlet Arşivi belgeleri ve bunların yanı sıra konuyla ilgili modern tarih yazımı temelinde, “Doğuculuk/Doğu politikası”nı dönemin entelektüel çerçevesine oturtuyor ve bu sosyo-politik dünya görüşünün sınırlarını sömürgecilik ve sömürgecilik karşıtı söylemler arasında tanımlıyor. Beşeri bilimler tarihyazımında sıklıkla kullanılan “sömürgecilik” ve “sömürgecilik karşıtı” terimlerin farklı anlaşılmasından kaçınmak için yazar, onlara biyografik, bilimsel ve edebi anlatıların analizinin yapıldığı kendi tanımlarını vermektedir. Çalışmanın metodolojisi, entelektüel tarih, düşünce tarihi, biyografi ve klasik kaynak eleştirisi yaklaşımlarını kapsamaktadır. Yazar, E. E. Uhtomskiy’in çocukluk el yazmalarını ve Uhtomskiy sülalesinde var olan “deniz seyahati efsanesi”ni analiz ederek geleceğin şarkiyatçısı ve muharirinin dünya görüşünün kökenlerini belirlemeye çalışmaktadır. “II. Nikolay ve Knyaz Uhtomskiy” adlı müstakil konu knyazın şahsi fonunda (RGİA. F. 1072) bulunan yazışmalar ışığında incelenmiştir. Ukhtomsky’in Asya kültürünün yükselişine yönelik dünya görüşünü kesin bir şekilde sömürgecilik karşıtı olarak tanımlamanın imkânsız olduğu fikri, elde edilen esas sonuçlar arasında yer almaktadır. Buna binaen, bilge bir kişilik olmasına rağmen Ukhtomsky, dünyanın geri kalanı üzerinde entelektüel, politik ve ekonomik üstünlüğün "beyaz adam"da olduğu yönündeki Avrupa uygarlık söylemini temellendiren kült efsaneden kurtulamamıştır. Yazılarında çelişkili bir söylem takınan Uhtomskiy, imparatoru ve halkı kendi algısının gerçekliğine ikna edememiştir. 1900’lü yılların başlarında “Doğuculuk/Doğu politikası”nın ana ideoloğu ile monarşi arasındaki soğukluk ve akabindeki Rus-Japon Savaşı, imparatorluk ailesinin, monarşi günlerinin sonuna kadar Tibetli Hekim P. A. Badmayev ile yakın ilişkilerinde kendini göstermek kaydıyla “Asya heveslerinin” egzotik statüsünü sağlamlaştırmaktan öteye geçemedi.

Йдеться про форму віршованих творів Лесі Українки, які склали поетичний цикл „Ритми”. Змістовна єдність віршів циклу підкреслюється конкретно визначеним в усіх випадках силабо-тонічним розміром – п’ятистоповим неримованим ямбом, що, однак, не викликає відчуття монотонності форми. Мета статті – визначити засоби, що їх використовувала поетеса задля урізноманітнення структури. Окремо розглядається будова кожного твору циклу. Програмний вірш-діалог „Де поділися ви, голоснії слова…”, що відкриває цикл, розвиваючи тему в наступних поезіях, розгорнуто аналізується і статистично перевіряється в аспекті передачі емоції через ритм. Спостережено, що заключні вірші циклу (сьомий і восьмий) відрізняються типом ритму („альтернований” – „перехідний”), характером цезури, ієрархією використаних ритмічних форм, наявністю або відсутністю іншорозмірних рядків, кількістю перенесень, строфічною будовою. Отже, незважаючи на те, що шість віршів та другі частини двох поліметричних конструкцій циклу „Ритми” написані п’ятистоповим неримованим ямбом, вони відрізняються між собою. Найчастіше розрізнення виявляється в аспекті ритміки та синтаксису. Серед ритмічних засобів домінують вид цезури та ритмічні форми; на другій позиції – відсоток іншорозмірних рядків, верси з позасхемними наголосами та тип ритму, менше – відсоток наголошуваності стоп та верси з чоловічими закінченнями. Синтаксичні засоби представлені, насамперед, перенесеннями та „реченнями-строфами”, менше – поділом на „періоди” та анафорами.

Рецензія на науковий журнал: Études littéraires africaines (2020). N°50. Formes fixes et identités noires. Textes réunis par Pierre Leroux et Thomas Vuong. Metz : APELA, 286 p.

En accueillant l’autre dans sa langue, et en entrebâillant ainsi la porte d’un univers inconnu, la traduction doit relever le défi de l’altérité qui repose sur la capacité, au-delà des mots, de se recevoir dans une culture étrangère. Qu’en est-il, dans ce cas, quand la culture de la langue en question est celle d’un monde que l’on a cherché à anéantir dans une catastrophe sans mots pour la dire ? C’est à l’enseigne du yiddish que je déploierai les deux axes de ma réflexion sur ce qui, au-delà de la traduction comme passage d’une langue et d’une culture à l’autre, peut rendre compte, en dernier ressort, de l’impossibilité de restituer la langue de l’autre, d’un autre monde. Dans le cas du yiddish, il importe de prendre en considération l’univers mental qu’il représente, le Yiddishland et la yiddishkayt. C’est à brosser le portrait de ce monde aujourd’hui disparu, qui ne se trouve sur aucune mappemonde, que je m’attellerai dans un premier temps. Dans une seconde étape, il conviendra de questionner l’impossibilité même de traduire le yiddish. Avec Isaac Bashevis Singer, qui « retraduit » ses propres textes du yiddish en anglais, et fait de cette traduction anglaise la matrice des traductions dans les autres langues. Que se passe-t-il entre le premier original yiddish et le second original anglais des œuvres de Singer ? Pourquoi ce besoin de corriger les versions anglaises de ses textes yiddish ? Ces questions amènent à s’interroger sur ce que représentent pour Singer le yiddish et l’univers qu’il met en scène : un monde passé, impossible à rendre dans aucune autre langue, l’« autre monde » aujourd’hui disparu ? Puis avec Élie Wiesel, dont le yiddish est certes la langue maternelle, mais qui choisit le français comme « langue d’écriture ». La « première » œuvre que Wiesel fait paraître, La nuit, formera la matrice de l’ensemble de son œuvre romanesque, construite à la manière une fresque où les ouvrages se répondent, dans une « lecture infinie » midrashique. Toutefois, au départ de toute cette œuvre se trouve un récit-fleuve, écrit fiévreusement et publié en yiddish, … un di velt hot geshvign. Ce texte yiddish est un cri de révolte et un témoignage que la version française va confiner au silence, La nuit devenant l’expression même du silence. Devant l’impossibilité de traduire le yiddish, de rendre compte de ce qu’a été le monde porté par le yiddish, Wiesel va construire une œuvre littéraire dans laquelle il en ira de raconter une histoire parsemée d’indices de cette culture détruite. Serait-ce, en dernière instance, le trésor caché de la tradition juive que, précisément par fidélité au judaïsme, l’on ne saurait traduire ? Ce monde qui appartient en propre aux juifs et dont ils sont les seuls héritiers, au risque que cet héritage se perde, faute de transmission ? Ce questionnement pourrait illustrer une réflexion sur les limites de la traduction à l’enseigne de ses enjeux culturels et spirituels.

Midyat, Mardin’in -tıpkı şehrin kendisi gibi- içinde birden fazla kültürü ve dili barındıran ilçesidir. Midyat; tarihî dokusu, coğrafi konumu, etnik farklılıklarıyla kültür ve medeniyet havzasıdır. Coğrafi, tarihî, ekonomik, dinî vb. faktörlerin etkisiyle çokkültürlü ve çokdilli bir yapıya sahip Midyat, çeşitli araştırmaların konusu olmuştur. Bu araştırmada Midyat’ın çokkültürlülük ve çokdillilik durumu, toplumdilbilimsel yönüyle ele alınmıştır. Çalışmada Midyat’ın tarihi, sosyoekonomik yapısı ile Midyat’taki Türk, Mahalmi (Yerli Araplar), Becirman, Kürt, Süryani, Yezidi, Suriyeli göçmenlerin durumu ile ilgili genel bilgiler verilmiştir. Midyat’ta yaşayan çokkültürlü ve çokdilli bireyler üzerinden Midyat’taki söz konusu durumun tespiti yapılmıştır. Araştırma için Midyat’ta yaşayan, farklı etnik gruba dâhil, en az 3 dil bilen 10 kişiyle görüşülmüştür. Çalışmada nitel araştırma desenlerinden fenomenolojik desene yer verilmiş ve ölçüt örnekleme yöntemiyle belirlenen örnekleme, yarı-yapılandırılmış görüşme tekniği uygulanmıştır. Araştırmada Midyat’ın çokkültürlülük ve çokdillilik durumunun, odaklandığı olguyu yaşayan ve bu olguyu dışa vurabilecek veya yansıtabilecek bireylerden alınan görüşlerle durum tespiti ve analizi amaçlanmıştır.

Цель исследования – сравнительный анализ первых утопических снов в турецкой и русской литературах. Предметами исследования являются повести «Сон “Счастливое общество”» Александра Петровича Сумарокова и «Сон» Намыка Кемаля. Актуальность выбора темы обусловлена, во-первых, тем, что сравнительный анализ турецкой и русской утопий малоизучен. Во-вторых, тема показывает, что сны в жанре утопии используются в качестве мотива в разных эпохах и культурах. В статье кратко рассказывается о появлении жанра утопии в турецкой и русской литературах. Анализируются социальные и культурные различия через утопические сны двух авторов. В работе предпринимается попытка передать черты, которые русские и турецкие писатели ищут в идеальном обществе, с помощью цитат из произведений А. Сумарокова и Н. Кемаля. В результате доказано, что тема поиска идеальной формы государства и жанр утопии используются в литературе разных обществ и периодов, и утопические сны – идеальный способ для этого жанра.

L’article est consacré aux dimensions éthique et politique de la pensée du traduire, la traduction étant ici considérée comme un lieu problématique où se trouve posé le rapport à l’autre. D’abord, l’étude expose les principes des théories traductologiques centrées sur l’accueil de l’autre et analyse les rapports qu’entretiennent les notions du « propre » et de l’« étranger ». Ensuite, sont examinées les dérives que peuvent engendrer des postures traductives « non-éthiques » qui minorent et/ou ignorent les liens asymétriques entre des langues dominantes et des langues dominées. Enfin, l’article met en perspective ces problématiques autour de l’accueil de l’autre dans la traduction en les confrontant aux thèses qu’avance Tiphaine Samoyault dans son ouvrage, Traduction et violence (2020). Il ne s’agit pas de condamner la traduction sous prétexte qu’elle ne serait que violence, mais de prendre en considération qu’elle est un lieu de tensions qu’il faut apprendre à gérer avec diplomatie. Aussi, en remplacement de la notion de « traduction fidèle », Samoyault propose-t-elle le concept de « traduction juste » qui permet de réunir dans la même expression les notions de « justesse » (trouver le mot juste) et de « justice » (ajuster la traduction, se régler sur les inégalités). En conclusion, l’article entreprend d’examiner le problème de l’autre dans la traduction en se référant à l’idée ricœurienne que l’étranger n’est ni le même (identique à nous), ni l’autre (différent de nous), mais l’analogue, c’est-à-dire la conjonction de l’identique et du différent.

Розглянуто художню програму сучасного німецького письменника Вільгельма Ґенацино (Wilhelm Genazino, 1943–2018), визначену як „поетизація буденного”. На прикладі низки романів і поетологічних есе автора конкретизовано його уважне ставлення до буденного світу, побутових речей, предметів одягу, за якими В. Ґенацино та його персонажі відкривають в результаті пильного споглядання мережу особливих зв’язків і переживають своєрідну епіфанію. Така феноменологія буденного, за задумом автора, забезпечує сучасній пересічній людині, яка суттєво орієнтована на запити суспільства успіху й задоволення, збереження і збагачення власного внутрішнього світу. Для глибшого відтворення цього процесу письменник, покликаючись на художній світ своїх романів, розмірковує над його окремими епізодами і в такий спосіб теоретизує його: концепти „розширеного погляду”, поетизації буденного, „роману як делірію” відіграють при цьому важливу роль.

Простежується формула „генерального мордобитія” з поеми „Сон” („У всякого своя доля…”) Тараса Шевченка у світовому суспільно-політичному та фольклорно-літературному контекстах. Аналізується розвідка Івана Франка „Причинки до оцінення поезії Тараса Шевченка”, де вперше вжито цей крилатий вислів. Актуалізуються драматичні факти з життя придворного російського поета Василя Тредіаковського. Досліджується концепт верховного насильства в історії диктаторських режимів на прикладах з різножанрових творів зарубіжних авторів. Зокрема, подаються художньо-документальні свідчення про характерні знущання над підлеглими в часи правління імператриці Анни Іоанівни, про численні випадки рукоприкладства з боку російського царя Петра І, прусського короля Фрідріха-Вільгельма І та ін. Промовисті епізоди, що нагадують гротескну сцену мордобою, розглядаються в „Історії русів”, у східних притчах, у творах Вольтера, Олександра Пушкіна, Олександра Герцена, Валентина Пікуля, Петра Алешковського, Дмитра Маміна-Сибіряка тощо. Наголошується на актуальності цього огидного явища, притаманного будь-якій тоталітарній системі.