• Digital Humanities and Cultural Heritage
• Belarusian close

Purpose. The author of the article aims to analyze the government-bureaucratic vision of solving the agrarian issue in Ukraine at the beginning of the 20th century. in the context of the agrarian policy of the government of the Russian Empire. Scientific novelty. The government-bureaucratic vision of solving the agrarian issue in Ukraine at the beginning of the 20th century was analyzed on the basis of the involved sources and the application of current methodological approaches. in the context of the agrarian policy of the government of the Russian Empire. Conclusion. The main feature of the life of Ukrainian peasants at the beginning of the 20th century. land was considered scarce, there was also agrarian overpopulation. The transition to intensive farming was restrained by the irregularity of agrarian relations. The problem of renting land was extremely acute for peasant farms, with which the interests of both landowners and peasants were closely connected. Due to the lack of land, the peasants could not do without renting land, but its conditions were quite difficult. Another difficult problem for peasant farms was the payment of taxes. Several government commissions and meetings created at the beginning of the 20th century dealt with the study of the state of agriculture in the areas and proposals for solving the peasant question. The Commission on November 16, 1901 and the Special Meeting on the Needs of the Agricultural Industry had the most tangible influence. They summarized valuable material about the state of the agricultural industry, attracted a wide range of officials, citizens, public figures, scientists and directly peasants. However, their intentions remained unknown to the general public, which also contributed to the maturation of revolutionary sentiments on the ground. The activity of the Special Meeting chaired by O. Styshynskyi and the Special Meeting A. Kulomzyn was effective. They drafted a draft law, which on July 6, 1904, took on the character of temporary rules regulating immigration policy in the Russian Empire. It was a law that for the first time in the legal practice of the Russian Empire regulated the social aspect of the life of peasant settlers. But he cannot be fully recognized as socially oriented, impeccable. Because, firstly, self-willed resettled peasants did not receive state financial support. Secondly, total state control over resettlement processes was established.

Мета – на основі комплексного аналізу роботи сільських культурно-освітніх закладів із організації дозвілля показати сутність, характер і форми їх роботи, з’ясувати їх роль та місце у системі ідеологічного впливу на суспільногромадське життя та культурно-освітні процеси в українському селі повоєнного часу. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в ньому використано і введено до наукового обігу раніше невідомі джерельні дані, охарактеризовано форми роботи сільських культурно-освітніх закладів із організації дозвілля сільського населення та критично осмислено ідеологічні умови їх функціонування. Висновки. З’ясовано, що у роки повоєнної відбудови в українському селі була відновлена і функціонувала розгалужена мережа культурно-освітніх закладів. Найдоступнішими осередками дозвілля та місцем громадського спілкування різних верств сільського населення були сільські клуби, а також бібліотеки, в яких діяли гуртки художньої самодіяльності, демонструвалися кінофільми, проводилися культурно-масові, а також агітаційно-пропагандистські й інші сільські заходи. Незважаючи на засилля ідеології тоталітаризму і матеріально-фінансові труднощі, вони, спираючись на громадськість, своєю роботою сприяли збереженню основ української народної культури і національних традицій, умови для повноцінного розвитку яких відкрилися зі здобуттям Україною державної незалежності.

Метою статті є спроба поглибити студії модерної трансформації селянства Наддніпрянщини першої третини ХХ ст., зокрема щодо формування в його свідомості національної ідентичності. Наукова новизна результатів дослідження. Модернізація наддніпрянського села першої третини ХХ ст. передбачала рефлексію його мешканців на відносно пришвидшене проникнення в їхній світ товарно-грошових відносин, але не лише їх. Синтез соціально-економічного та ментального на рівні повсякдення, зумовлених потребами часу господарських устремлінь, поволі зміцнював глибинні засади національного пробудження. Проте селянство не було спроможним самотужки зробити такий прорив у модерний світ. Враховуючи складність цих процесів, надзвичайно розмаїту мозаїку соціокультурних взаємовпливів, автор зосередив увагу на формуванні національної ідентичності. Погляд на неї крізь світ свідомості й ментальності привів до оригінального результату: національне з головного перетворилося на щось другорядне, менш значне. Проте воно – національне – не зникло, а лише змінило, оптимізувало свою дислокацію. Зрештою, націю українці творили і ментально (як етнокультурний потенціал), і свідомо (як ідеологічний проєкт). Ба більше, тільки послідовна взаємодія латентного й інтелектуального гарантувала позитивний результат. Формування національної ідентичності селянства в перехідний від імперського до совєтського період відбувалося в умовах порушення традиційних дискурсів і комунікативних практик. Підваженою виявилася сама ситуативність дискурсів – передусім їхня послідовність та інституціональність. Способи цільової й раціональної взаємодії, спрямовані на передачу інформації та генерування смислів, трансформації соціальної реальності, покликані були породжувати в селян відчуття взаємодії. Це гуртувало й ідентифікувало. Водночас не переконливо, бо ідентичність, як усвідомлена приналежність до нації, була позбавлена багатьох атрибутів – досвіду державності, символіки, спільних цінностей. Деякі з них свідомо спотворили більшовики. Методологія. Дослідження виконане на засадах міждисциплінарного підходу, який охоплює і синтезує теоретичні положення (епістемологічні парадигми) та результати тематичних розвідок. Висновки автора. У 1920-х рр. більшовики замінили національне з сакрального на профанне. За таких обставин формування національної ідентичності по суті стало для селян пасткою. Однак встановлення антиукраїнського тоталітарного режиму не перекреслило їм національних перспектив, бо вони залежали не так від панівної ідеології (свідомості), як, кажучи лаконічно, глобального культурного трансферу людей, ідей, технологій, суспільних і політичних рухів.

Мета статті полягає у визначені потенціалу впливу кооперативів на модернізацію соціального стану селянства у напрямі набуття ним рис капіталістичного суспільства. Звернення уваги до цієї соціальної групи зумовлене її кількісним домінуванням та стійкістю традиційного світогляду. Наукова новизна результатів дослідження полягає у недостатній вивченості проблеми, відсутності спеціалізованих робіт на матеріалах Півдня України. Висновки. Поширення кооперативного руху в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. можна трактувати як одну із ознак формування модерного суспільства. Водночас, кооперативи виступали каталізаторами цих змін. Сама структура та форма участі у товариствах полягала у тому, щоб шляхом співпраці та взаємодії, сприяти розвитку підприємницьких рис, активної економічної позиції та поступовому залученню до товарно-грошових відносин населення. На Півдні України спостерігався високий ступінь залученості селян до діяльності кредитних кооперативів та попит на кооперативні кредити. Що вже може демонструвати їх готовність до трансформацій. Шляхом надання населенню кредитів на прийнятних умовах, прийняття грошових внесків під відсотки, здійснення збутопостачальницьких операції товариства створювали умови для покращення стану господарств селян, підвищення їх продуктивність та конкурентоздатність. Діяльність кредитних кооперативних товариств також впливала на трансформацію традиційних поглядів на грошовий прибуток, сприяла набуттю досвіду фінансових операцій. Участь селян у сільськогосподарських кооперативах позитивно вплинула на розвиток їх господарств, на практичних прикладах продемонструвала переваги досягнень аграрних наук чим сформувала готовність до їх прийняття та впровадження. Під впливом діяльності сільськогосподарських кооперативів селяни запроваджували у своїх господарствах нові агрокультури, техніку і реманент, технології обробки ґрунту, що в цілому сприяло підвищенню продуктивності. Участь селян у культурно-просвітницьких заходах кооперативів може слугувати підтвердженням готовності стану до набуття нових знань та змін традиційного способу господарювання. Під впливом діяльності кооперативних бібліотек, курсів, лекцій, консультацій, виставок та екскурсій селяни вдавалися до раціоналізації сільського господарства. Отже, участь селян у кооперативному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст. була одним із факторів соціально-економічних, світоглядних змін у напрямі формування товарно-грошових відносин.

Метою дослідження є висвітлення участі міністра земельних справ В. Леонтовича в реалізації аграрної реформи, його впливу на її завершальну стадію. Наукова новизна: вперше спеціально досліджено діяльність В. Леонтовича як міністра гетьманського уряду. Висновки. Прийшовши до влади, П. Скоропадський задекларував проведення широкої аграрної реформи, базованої на приматі права приватної власності. У травні – серпні апарат міністерства і спеціальна земельна комісія підготували низку важливих для реформи законопроектів. Однак сам механізм купівлі Державним земельним банком земель у поміщиків для продажу малоземельним селянам не був задіяний. Восени 1918 р. П. Скоропадський усвідомив всю небезпеку затягування земельної реформи. Новим міністром земельних справ став відомий український діяч, поміщик і меценат В. Леонтович. Його урядова діяльність тривала всього два тижні. Він займався формуванням особливої земельної наради, яку так і не встиг завершити. На вимогу П. Скоропадського подав план проведення земельної реформи, до якого той незабаром втратив інтерес. Уряд схвалив кілька законопроектів, підготовлених ще попереднім міністерством. Однак на хід земельної реформи вони вплинути вже не могли. Нові геополітичні реалії змусили гетьмана шукати порятунок української державності на шляху відродження Росії. Земельна реформа настільки втратила сенс, що в структурі нового уряду профільного міністерства вже не було. В. Леонтович ретроспективно намагався дещо гіперболізувати власну роль у проведенні земельної реформи. Прогетьманська історіографія також пов’язує її насамперед з його іменем, ігноруючи авторитетне однозначне твердження П. Скоропадського: «Закон був розроблений Колокольцевим». В. Леонтовича спіткала нелегка емігрантська доля і тільки літературний талант дозволив отримати засоби для існування.

Метою розвідки є дослідження мемуарів Джорджа Г’юма як прикладу іноземного погляду на південноукраїнський регіон другої половини ХІХ ст., визначення їхнього інформаційного потенціалу для вивчення історії Південної України часів пореформеної модернізації Наукова новизна дослідження полягає у з’ясуванні особливостей віддзеркалення реалій життя степової України другої половини ХІХ ст. у мемуарах англійського підприємця з огляду на їхню належність як до джерел особового походження, так і до історико-літературної україніки. Висновки. Південноукраїнські степи в мемуарах Дж. Г’юма представлено як поєднання природних і людських факторів, соціальних та економічних взаємин, тісно переплетених між собою. Свідчення Дж. Г’юма загалом збігаються з інформацією інших джерел, залучених до сучасних досліджень. На першому місці, безумовно, – підприємницька діяльність, оскільки це і було головною метою автора. Захоплення українськими степами, природні сюжети також тісно пов’язані з діловими інтересами: автор наголошує на потребі ефективної експлуатації родючих чорноземів. Важливими елементом спогадів є яскраві нариси про партнерів по бізнесу, власників маєтків, селян та німецьких колоністів. Живий інтерес до людей поєднується з доброзичливістю, яка притаманна всім характеристикам. Водночас оповідання просякнуте оціночними судженнями, притаманними представнику європейського (британського) суспільства, що виявляється в порівняннях із реаліями своєї країни й антитезі: талановиті люди – відстала, неефективна держава. Автор із великою симпатією пише про місцевих (українських) селян, наголошуючи на їхніх здібностях, нереалізованих через неосвіченість. Логічною, з огляду на це, є одна з головних ідей мемуарів – цивілізаційна місія автора, що реалізувалася не тільки шляхом упровадження «трудозберігаючих машин», а і шляхом долучення «східного народу» до благ цивілізації

Метою статейного дослідження є визначення цілей, масштабів, результативності запровадження наукових підходів до сільського господарства у маєтках великих землевласників. Наукова новизна результатів дослідження. У науковій літературі вже здобуло висвітлення застосування та поширення дослідних аграрних практик,ініційованих міністерством землеробства,земствами,сільськогосподарськими товариствами, приватними особами, проте увага не акцентувалась на великих аграріях. Наукова новизна статейного дослідження полягає у вивченні організації дослідної агрокультури у маєтках великих землевласників наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Методологічне підґрунтя вивчення проблеми становлять принципи наукової об’єктивності, історизму, системності у синергії із загальнонауковими (аналізу, синтезу, узагальнення) та спеціальними історичними (історикотипологічним, історико-генетичним, історико-біографічним) методами. Висновки. Дослідницькі сільськогосподарські установи мали нам меті піднесення загального рівня аграрного виробництва. В українських губерніях вони виникали від останньої чверті ХІХ ст. і на початку ХХ ст. таких працювало понад 100. Дослідні установи вивчали природні умови, що впливали на підвищення загального рівня сільського господарства. Практикувалося кілька їх типів: дослідні станції, дослідні поля, дослідні господарства, демонстративні поля й господарства. На експериментальних ділянках випробовувалася пшениця на посухостійкість і врожайність, проводилися селекційні роботи із зерновими та технічними культурами, передусім з буряками. Метою аграрних дослідів було вироблення найприйнятніших прийомів польової культури та задоволення потреб конкретних господарств у продуктивному посівному матеріалі, до чого долучилися великі землевласники. Вплив наукових підходів до агрокультури не обмежувався великими господарствами, в яких вони практикувалися, а й поширювалися на довколишні селянські господарства, що сприяло загальному зростанню інтенсивності сільськогосподарського виробництва. Діяльність власників великих маєтків – Л. Симиренка, Ф. Фальц-Фейна, О. Бобринського та інших – зумовлювалася не лише економічною доцільністю, а й прагненням нового, що відповідало потребам часу та підвищенню інтенсивності господарювання

Мета роботи показати реалії житлово-побутової ситуації на селі другої половини 1940-х – початку 1950-х рр. та стратегії селян із її вирішення. Наукова новизна публікації полягає у висвітленні реалій житлово-комунальної ситуації на селі та стратегії селян із її вирішення. Розглянуто стан помешкань, їх зовнішній і внутрішній вигляд, здатність забезпечувати функціональне призначення. Зазначено, що, зважаючи на серйозні руйнації житлового фонду в результаті бойових дій та німецької окупації, велика частка сімей змушена була мешкати у непристосованих для цього приміщеннях, збудованих із підручних матеріалів, вцілілі житлові споруди потребували серйозного ремонту. Умови проживання в них були доволі непростими. Інтер’єр був вкрай бідний. Санітарно-гігієнічні умови примітивні. Показано, що відбудова зруйнованих осель відбувалася в складних умовах. Зазначено неналежну роль держави у вирішенні житловопобутових проблем сільського населення. Виявлено, що, на відміну від міста, вона переклала цю проблему на плечі самих селян. Показано роль керівництва господарств у забезпеченні відбудовчих потреб колгоспників. Зазначено, що відновлення втраченого вимагало від господаря чималих матеріальних витрат, важкої фізичної праці та затрат часу. Гостро не вистачало коштів, будівельних матеріалів, робочих рук. Зосереджено увагу на розкритті стратегій, застосовуваних селянами для відбудови своїх помешкань. Докладно розкрито таку найбільш поширену, як толока: залучення на допомогу односельців, які гуртом допомагали у стислі терміни впоратися з будівельними роботами, що потребували значних зусиль і часу. Висновки. Через нехтування державою проблем села, відновлення його житлово-побутової сфери та облаштування сільських осель було на низькому кількісному і якісному рівнях. Зводячи хату, селянин мусив орієнтуватися на власні можливості. Відбудова здійснювалася вкрай повільно, тому значна частина селян не мала власного, а більшість з них ‒ якісно облаштованого житла. Тож однією з основних проблем житлово-комунальної сфери післявоєнної України залишалася нестача житла та неналежний рівень якості житлово-побутових умов життя жителів сільських населених пунктів

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу історичного матеріалу про становлення освітньо-виховної системи в радянській Україні показати латентні складові фундування Кам’янець-Подільського кооперативного технікуму в 1922 р., простежити напрям змін у поглядах та переконаннях першого очільника Кооперативного технікуму. Висновки. Фундування Кам’янець-Подільського кооперативного технікуму і викладацька діяльність професійних педагогів, біографії яких були типовими для тогочасної інтелігенції Поділля дозволяють говорити про кооперативну інтелігенцію та її локалізацію в місті Кам’янець-Подільський. Статутом Кооперативного технікуму було передбачено «виписування» книг, підручників, журналів за кордоном – викладачі прагнули знати та впроваджувати європейські надбання у сфері освіти та кооперації. В 1922 р. більшовицька антирелігійна кампанія не вплинула на «перерви на Різдво та Великдень» в навчальному році. Викладацький склад, зокрема І. Флоринський, М. Гоженко, П. Юркевич, Л. Борицький, А. Гулевич були проукраїнськими й не були членами комуністичної партії. І. Флоринський вважав, що діяльність Кооперативного технікуму є важливою для Поділля та кооперативного руху. Підтверджено, що І. Флоринський був батьком знаного подільського поета А. Смотрича, в еміграції вони залишалися проукраїнськими та з вірою в Україну

Метою дослідження є аналіз економічного розвитку Подільської губернії у другій половині ХІХ ст. в контексті проведення царським урядом селянської реформи 1861 р., перегляд усталеної концепції про наявність революційної ситуації як причини відміни кріпосного права, характеристика соціально-економічних та суспільнополітичних процесів, пов’язаних з проведенням реформи на Поділлі, показ трансформації соціальних станів після скасування кріпосного права, визначення впливу селянської реформи на подальший розвиток дворянських і селянських господарств краю та економічного розвитку держави в цілому. Висновки. Селянська реформа 1861 р. була і залишається однією з ключових проблем української історії ХІХ ст. Вона стала переламним моментом, який поділив суспільство на «до» і «після» реформи, подією, яка знаменувала перехід від феодального способу виробництва до капіталістичного. Причинами реформування став ряд економічних, соціальних і політичних факторів, а не «революційна ситуація», яка була домінантою у працях істориків радянського часу. Реформа здійснювалася в інтересах держави та існуючої системи управління і стала насамперед складником широкомасштабних заходів уряду з економічного розвитку країни. Реформа 1861 р. призвела до динамічних трансформацій у соціально-економічному житті Подільської губернії, подолання пережитків феодального ладу, інтенсивного розвитку капіталістичних відносин в аграрній сфері, підвищення врожайності сільськогосподарських культур унаслідок застосування машин і вільнонайманої праці, покращення структури посівів, домінування товарногрошових відносин у господарствах поміщиків і заможних селян, диференціації селянства, зміни у взаємовідносинах з поміщиками. Специфіка проведення реформи на Поділлі визначалася наявністю чисельного прошарку польських дворянземлевласників, великої щільності населення, малоземелля селян при збереженні великого поміщицького землеволодіння. Тому соціально-станові відмінності між групами населення в Подільській губернії набули виразного етноконфесійного забарвлення: землевласники-дворяни майже завжди були поляками-католиками, купці, фінансисти та ремісники (міщани) за незначним винятком належали до євреїв-іудеїв, селяни, у більшості залежні, - православні українці. Наявний розподіл віддзеркалював різницю їх майнової та економічної нерівності, соціального статусу і політичних прав. Упровадження реформи призвело до включення у товарно-грошові відносини всієї аграрної сфери. Наслідком капіталізації стала швидка диференціація у селянському середовищі на заможних власників, або куркулів, середняків та бідняків. Перші поступово ставали основними постачальниками сільськогосподарської продукції на ринок, витісняли землевласників, більшість із яких не змогла пристосуватися до нових економічних умов і збанкрутувала. Розорення дворянства, що супроводжувалося намаганням уникнути остаточного банкрутства шляхом підвищення вимог до селян, призводило до конфліктів між поміщиками і селянами. Водночас диференціація у власному селянському середовищі спричиняла виникнення конфлікту між заможною частиною селянства та бідняками. Селянські родини, знищені куркульською кабалою, залишали батьківщину, формуючи потужний переселенський рух у інші регіони імперії та інші країни. Однак висновки про обезземелення селянства і непомірно високі викупні платежі за землю, які подавалися як важливі вкрай негативні наслідки реформи, виявилися черговим міфом радянської історіографії. У Подільській губернії у результаті реформи і при збереженні інвентарних правил 1848 р. селянські наділи навпаки збільшилися майже вдвічі, а можливість вести господарство самостійно докорінно змінила світогляд селянства і вплинула не тільки на його економічну спроможність, а й на соціально-психологічну динаміку.